«Журналістика — це місія. Це відповідальність насамперед перед аудиторією» — Валерія Гецко

Редакторка суспільно-політичного напряму й ведуча «Теми дня» на UA: ХАРКІВ — про своє ставлення до професії, роботу на Суспільному та найцікавіші моменти з журналістської практики.

Валерія Гецко в журналістиці з 2003 року. Починала на радіо, потім тривалий час працювала на приватному телеканалі, а 2014 року започаткувала власний проєкт — сайт новин й аналітики. З вересня 2018-го — на телеканалі UA: ХАРКІВ.

 Розкажіть, як потрапили на Суспільне?

— Я стежила за процесами в українському медіапросторі. Почали відбуватися зміни в НТКУ — перехід від державного до суспільного мовлення. Дивлюся: це — воно. Потім я прочитала, що Ганна Силаєва стала продюсеркою в Харкові, і дуже зраділа, тому що до цього я вже перетиналася з нею професійно, вона подобалася мені. Потім дізналася, що Слава Маврічев прийшов сюди шефредактором новин. «Крута команда зібралася, — подумала. — Я б із ними працювала!» І вирішила, що дам час адаптуватися дітям, і ближче до осені сходжу в гості. Але не дочекалася, тому що мені перша написала Ганна Силаєва. Ось так у нас збіглися думки. Вона теж шукала людей, однодумців, і теж читала мій фейсбук... Я спочатку два місяці просто приходила на пів дня — таке ніби стажування в мене було. Пробувала, практикувалася в студії. Познайомилася з усіма. І вже восени вийшла в ефір. 

Суспільно-політичний напрям вам завжди був близьким?

— Коли ми обговорювали мою роботу на Суспільному, я казала, що, оскільки новенька в місті — нікого не знаю, нічого не знаю — то й не можу претендувати на те, щоб вести токшоу «Тема дня». Хоча для мене це найближчий із форматів, та я би спершу залюбки пішла працювати в поле, у новини, щоб дізнатися все, познайомитися. Але тут критична була ситуація з «Темою дня», і Ганна сказала: «Познайомишся в процесі». Перші три-чотири місяці було важко. Ще ж паралельно був проєкт «Спільно»… Для таких програм потрібно мати бекграунд, і коли я працювала в себе в місті, то він у мене був. А тут довелося одразу пірнути вглиб. Але наче випливли. Мені дуже допомогли новинарі й колега, яка до мене вела цю програму — контактами, ідеями.

 А розкажіть трохи про «Спільно».

— Я тільки відпрацювала два ефіри, як мені дзвонить Ганна Силаєва й каже: «Візьмеш цей проєкт?» І я вирішила: «Візьму, а потім подумаю, як із цим впораюся». У студії все зрозуміло, нас двоє (тоді ще Тетяна Федоркова працювала), ми проведемо. А в «Спільно» — один сюжет на тиждень про Харківську область. Я ж не знала, що їздитиму по всьому сході України! Думаю, це зробимо, це не важко. Тим паче, що я ще й монтую, так що все нормально. Досвід допоможе. І буквально за місяць, мабуть, іде Тетяна Федоркова, і я залишаюся одна. І це стає справді складно. Так було, поки не прийшла в «Тему дня» Інна Москвіна. Вона просто неймовірна, дуже крута. З нею стало все набагато легше. У нас склався настільки хороший тандем! Вона прийшла в листопаді, і за кілька тижнів я зрозуміла, що перші три місяці в мене був стан білого шуму в голові. Я просто робила, що треба, не могла думати, переживати, емоції переварювати. Тому що так усе було щільно-щільно. Великий обсяг роботи. І найскладніше було те, що для мене й в «Темі дня» весь світ новий, і в «Спільно» теж. Щодня ти величезний обсяг інформації переробляєш, їдеш, знімаєш, мокнеш, повертаєшся, хворієш — і все одно працюєш. Такий ритм. 

І зараз ви одна на всі ці позиції?

— Проєкт «Спільно» закінчився в липні. Вибори й спецпроєкт «Виборчий округ. Співбесіда» теж, а в «Темі дня» в мене з’явився на пів ставки напарник. Може, це буде не так легко, як з Інною (тому що ми навпіл ділили ефіри), та в принципі зараз легше. 

 Чи маєте час для відпочинку? І що для вас відпочинок?

— Їхати. Дивитися, знаходити щось нове. Перемикатися. Ось так навесні в мене несподівано була коротка відпустка на кілька днів. Я відпочила. Я страшенно втомилися — і нарешті відпочила! Повернулася, подивилася на свою роботу й зрозуміла, що насправді немає там нічого важкого. Нормальний робочий процес. І це завдяки тому, що я позбулася рутини, подивилася на все свіжим оком. Такі відпустки треба періодично брати, щоб на три-п’ять днів перемикатися. Це один тип відпочинку. А інший (на новорічні свята, наприклад) — це відіспатися. Тому що свіжа голова — це свіжа голова. Коли ти поспиш, те, що ти ввечері робила за три години, уранці робиш за пів. 

У вас за рік було багато «Тем дня». Траплялися особливі випадки чи, може, особливі гості?

— Був гість, який, мабуть, за рік найбільше вразив. Євген Каплін, місія «Пролісок». Разом із Місією у справах біженців ООН він допомагає людям, які живуть у сірій зоні, на прифронтовій території. Він робить неймовірні, важливі речі. Допомагає тим людям ставити шибки, ремонтувати домівки, розбиті снарядами, приїжджати ховати близьких, вивозити хворих, поранених, документи оформлювати, переїжджати з непідконтрольних на підконтрольні території і навпаки. Він прийшов і розповів про життя людей. І говорив просто, але в мене було відчуття, що… (я згадала його й знову це відчуття мене охопило). Я ні на мить не забуваю про те, що триває війна й що люди там живуть, але він говорить — і я наче… вперше це чую. Наче з тих ранок, які вже трішки загоїлися, злазить шкірка, тріскається й вивертається все назовні, і знову ти це відчуваєш. Я ледве довела ефір. Було навіть важко дихати. Я сиділа заклякла від того, що він розповідає про людей: як вони виживають і як при цьому взагалі залишаються людьми. Це був найважчий для мене ефір за весь рік.

 Ви одразу вирішили, що будете журналісткою?

— Мені здається, це весела історія. Колись я дуже любила фотографувати (у мого дідуся — колекція фотоапаратів). Я вивчала цю тему: композиція, процес фотографування, як засобами фотографії розповісти історію. Хотіла бути фотографкою і репортеркою. Але тоді в Україні цього не вчили, на 1997–1998 рік... Ще любила право, історію. І мені легко це давалося. Я подумала: «Буду правознавицею!» На що мені мама сказала: «Тобі ж совість не дозволить, ти з’їси себе, тому що адвокат — це захищати злочинців. Ти не зможеш нормально спати!» Отак я ходила-думала, а вчителька російської мови, яка читала мої твори, якось мені каже: «А ти не думала ніколи про журналістику?» Це був уже одинадцятий клас, ледь не весна. Прийшла, розповідаю мамі, а вона мені: «Так це ж твоє!»  Мені справді це було цікаво, але було страшнувато виходити ось так просто, на вулицю, і з людьми говорити. Це була моя проблема, із якою я потім довго боролася. Я вступила. І за півтора року кинула навчання. Можу говорити про це відверто — завалила практику. Тому що якраз вистрелила та проблема. Я пішла в газету, придумала теми, готова була писати, аж поки не вийшла в поле, де треба було підійти до людини й почати говорити. І я не змогла. Кинула навчання, просто не прийшла на сесію.

Коли вийшла заміж, народила сина, треба було знову думати про життя. У цей час мене запросили на радіо працювати, у Лозовій. До першої героїні я прийшла з руками, які тремтіли, у мене випадали диктофон, мікрофон і так далі. А вона була практичною психологинею. Я їй сказала: «Знаєте, я вперше беру інтерв’ю, і мені дуже страшно». Вона відповіла: «А ви в мене теж перша журналістка в житті, і мені теж страшно». Так я записала своє перше інтерв’ю. Після цього опанувала себе. Просто стала дорослішою і зрозуміла, що таке — спочатку вирішувати проблему, а потім перейматися. Далі виявилося, що так, це моє, це воно. Бо я з дитинства була допитливою. Усюди мала бути першою. Мені потрібно було знати все — і не плітки, а що насправді відбулося. Моя мама завжди вважала, що я зрештою повернуся до своєї стихії. І з 2003 року в мене не було думки змінити фах. Це моє. 

До Суспільного ви вели власний проєкт, так?

— Коли в нас, у Лозовій, створювався майже з нуля телеканал приватний, я працювала там. Була й кореспонденткою, і ведучою, і редакторкою новин. У мене були аналітичні програми, півгодинне шоу в прямому ефірі. Потім стала головною редакторкою. До 2011 року, поки власник телеканалу не вступив до «Партії регіонів», ще можна було працювати, а останні два роки це було вже неможливо. Тому я звідти пішла. І почала свій проєкт — трохи більше ніж два роки вела сайт новин й аналітики.

Я завжди боролася за те, щоб журналістика була журналістикою. Це місія. Як у лікаря та вчителя. Це відповідальність насамперед перед аудиторією. Адже через те, що і як ти розповідаєш, люди приймають рішення в житті. Я це розуміла завжди. Та коли була Революція гідності, я, озираючись назад, бачила свої помилки, свою частину відповідальності. І нехай я не дозволяла собі, як каже моя продюсерка, «зашкварів», помилки були. І я зробила висновки. Коли звільнилася з приватного телеканалу, не знала, куди йти далі: нічого більше не люблю так, як журналістику. Тому чоловік працював, заробляв, а я займалася журналістикою. Так, у принципі й на Суспільному. Тільки із чоловіком ми розійшлися, і тепер треба на Суспільному якось ще й заробляти. Займатися улюбленою справою тут я можу, а ось залишилося, щоб ця улюблена справа бодай давала змогу жити.

 Що плануєте далі, чи маєте якісь ідеї для втілення?

— Для мене цей рік був роком великих змін. У мене було завдання впоратися, а потім думати щось далі. І от настала мить, коли є відчуття, що впоралася. Мені подобається формат, у якому працюю. Хочу працювати над якістю програми. У мене до себе завжди є претензія, що недостатньо добре знаю тему. Хочу знати більше, розуміти більше, щоб ставити запитання, які ще краще розкриють тему моїй аудиторії, дадуть їй більше інформації й більше відповідей для рішень. Хочу знаходити таких спікерів, які дадуть ґрунтовний аналіз, зрозумілі пояснення моїм глядачам. Ось це мені зараз цікаво: працювати над тим, щоб програма була такою, як задумувалося. Щоб було більше відеоматеріалу, не лише розмова, щоб ми працювали з графікою, ще масштабніше готуватися до ефірів. Цим зараз і займаюся.

Розмовляла Наталія Ігнатьєва