Слава Мавричев: «Журналістика — це інтелектуальна і дуже стресова робота»
Завжди на зв’язку, координує дії команди і сам виїжджає на зйомки. До шеф-редактора новин Суспільне Харків В’ячеслава Мавричева колеги звертаються неформально і по-дружньому — Славо. Він на Суспільному з 2017 року, а після початку повномасштабного вторгнення пліч-о-пліч з командою висвітлює наслідки війни й обстріли рідного Харкова, шукає та знімає історії свідків злочинів росії у деокупованих містечках і селах. Через кадри, які відзняв Слава й інші журналісти Суспільного в Харкові, Україна та світ бачать об’єктивну інформацію про російсько-українську війну. У червні 2022 року президент України Володимир Зеленський нагородив В’ячеслава орденом «За заслуги» III ступеня.
До шестиріччя компанії Суспільне Мовлення відзначило нагородою «Суспільний код-2023» найкращих людей та проєкти, які обрали працівники компанії. Слава Мавричев отримав нагороду «Людина року» в номінації «Незалежність», підномінації «Голосно говоримо правду» — людина, яка створює потужний контент про Україну, для українців про війну.
Читайте також: Аліна Смутко: «Зберегти свій інтерес до пошуків людяності»
Народжений у сім’ї, де три покоління були пожежниками, Слава Мавричев вирішив не йти батьківською дорогою, а вступив навчатися на телеоператора до Харківської державної академії культури. Чи випадково потрапив у журналістику? Ні, бо мріяв про цю професію ще зі школи.
Батько з дідом до останнього наполягали, щоб вступав до пожежної академії: за плечима була ціла династія рятувальників, три покоління
— Я організовував і друкував шкільні газети, і вже тоді знав, чим займатимуся в житті, хоча батько з дідом до останнього наполягали, щоб вступав до пожежної академії: за плечима була ціла династія рятувальників, три покоління. Ті навички і настанови, які вони з дитинства мені давали, зрештою, дуже допомогли у роботі в новинах. Спеціальність «телерепортер», яку пропонувала Харківська державна академія культури, обрав, адже побачив серед предметів ще й режисуру — хотів кіно знімати.
— Як замість кіно опинилися в новинах?
— Вже після першого курсу моя кураторка Наталія Стативко запропонувала спробувати пройти літню практику в одній з місцевих редакцій. Практика закінчилася, а я лишився там працювати. На Суспільне потрапив у 2017-му. Першою моєю керівницею стала Ганна Силаєва, яка виграла конкурс на посаду продюсерки Харківської філії й запропонувала разом виробляти новини на Суспільному. Тоді Ганна чесно попередила: шикарної техніки немає, грошей теж небагато, а важко працювати треба цілодобово. Але (!) — заради новин, якими вони мають бути: чесними, без маніпуляцій та спекуляцій, без гонитви за рейтингами. Це новини для людей. Тож я погодився без вагань, і відтоді працюю шеф-редактором Суспільного у Харкові.
— Що незмінно мотивує в команді впродовж цих 6 років?
— Найкрутіше на Суспільному — це місія: захищати свободи в Україні. Чітко сформульована, зрозуміла, фундаментальна. Коли я прийшов працювати сюди, я ось саме це і відчував: що це не просто робота, я можу бути причетним до чогось масштабного.
Що важливо: Суспільне — це марафон, а не спринт. Тоді для себе визначився: так, згоден працювати на розбудову, а не на миттєвий результат. Перш ніж обирати, в який колір стіни пофарбувати та які меблі замовити, — треба спершу котлован викопати, фундамент залити, дати йому відстоятися, закріпитися. Вже потім — комунікації, стіни, внутрішнє планування та вже дизайн і ранкова чашка чаю на веранді. Суспільне Мовлення в Україні — це нова інституція, яка має стати орієнтиром, камертоном для інших редакцій. Це не тільки новини, а взагалі будь-який медіаконтент, який може бути корисним українцям: документальні фільми, розслідування, ентертеймент, подкасти. У майбутньому, вірю, будуть і повнометражні художні фільми виробництва Суспільного Мовлення. Ми всі командою будуємо українське BBC.
«Пам’ятаю, коли влітку Харків часто обстрілювали з артилерії, Слава якось сказав, що хотів би, щоб ми і по хліб ходили у брониках. Перекличка після чергових влучань — частина процесу. З ним можна сперечатися й інколи навіть він погоджується, що неправий».
Марія Солодовник, головна вебредакторка Суспільне Харків
— Чи пам’ятаєте свій перший репортаж? Про що він був?
— Пам’ятаю добре перший саме польовий матеріал на Суспільному. Це сталося десь за тиждень після того, як став до роботи, — 30 грудня 2017-го. Був вихідний, здається, неділя. Всі вже варили холодцю на Новий рік і нарізали салати. Десь під вечір з’являється повідомлення: у відділенні «Укрпошти» захопили заручників. Одразу з Ганною Силаєвою ухвалюємо рішення робити спецефір. Рушаю на місце, Аня — на студію. Вже не згадаю чому, але замість оператора в мене тоді був наш сисадмін, який запустив стрім з місця події. Ми кілька годин працювали, розповідаючи про операцію зі звільнення заручників — як на локальному каналі, так і у загальнонаціональному ефірі. Здається, до цього місцеві телеканали взагалі ніколи не робили таких термінових ефірів ще й з включеннями з місця подій. Ми задали рівень для самих себе.
Керівнику треба балансувати так, щоб і робота була зроблена якісно та за стандартами, і водночас не заглушити в людях творче: при великій кількості правил та вимог дати можливість реалізовуватись, бути Авторами
— Що найважче в роботі керівника?
— Відшукати баланс. Репортерство, журналістика — це інтелектуальна і дуже стресова робота. Люди, які прийшли в цю професію, — висококваліфіковані кадри, з критичним мисленням, орієнтовані на саморозвиток, на самоосвіту. Звісно, такі люди не можуть бути просто гвинтиком, що діє виключно за алгоритмом, за інструкцією. Вони саме тим і цінні: авторський підхід до пошуку, збору й подачі інформації, своє бачення тексту, випуску новин і взагалі стратегії. Керівнику треба балансувати так, щоб і робота була зроблена якісно та за стандартами, і водночас не заглушити в людях творче: при великій кількості правил та вимог, дати можливість реалізовуватись, бути Авторами. Проте війна додала інших акцентів: щоб і глядачі/читачі були проінформовані вчасно, і щоб наші журналісти не наражалися на небезпеку. Тож доводиться перестраховуватися, десь — стримувати людей, щоб вони не потрапили під обстріл. Перші місяці навіть відпустити працювати було важко, бо страшно було дозволити їм виходити з укриттів і йти знімати на вулиці міста, яке перебувало під постійними обстрілами. Тому сьогодні найважче для мене — відповідальність за безпеку членів своєї команди.
«Слава вміє піклуватися про підлеглих. Якщо ми їдемо на потенційно небезпечні території, то обов’язково вислухаємо коротку настанову, де можна ходити, а де не можна. Слава горою стоїть за свій колектив. Вміє почути. Коли ти не в найкращому стані, щоб знімати, — дасть відпочити. Побачить, що тобі “заходить” якась тема матеріалу — сприяє, щоб її у тебе було більше»
Дмитро Гребінник, кореспондент Суспільне Харків
— Як би ви схарактеризували себе як керівника?
— Суворим, але здебільшого справедливим. Мені здається, що дозволяю максимум свободи кожному з членів команди у роботі, але стежу, щоб матеріали не порушували стандартів, щоб ми встигали охопити найголовніше і найважливіше для регіону і для країни.
Читайте також: Шеф-редактор Суспільне Харків Слава Мавричев — про команду та рік повномасштабної війни
— Що толеруєте в команді, а що вважаєте неприйнятним?
— Тут все максимально просто. Я в принципі не розумію людей, яким байдуже те, що вони роблять. З тими, в кого «робота з 9-ї до 18-ї, інше мене не стосується», нам не по дорозі. Як і Суспільному, в цілому, з такими не по дорозі. Суспільне — це відповідальність перед глядачем. Це не про роботу за кількість відпрацьованих годин, а про розуміння, що ти працюєш і приносиш користь тисячам, а нині — мільйонам людей. Не можеш дозволити собі схалтурити і відпрацювати «аби було», не можеш бути просто підставкою для мікрофона чи допустити банальний копіпаст. Твоя робота — це завжди додана вартість і це завжди користь.
У 2014 році близько року працював воєнкором на Донбасі, а до Суспільного майже 10 років працював у кримінальних новинах, тож бачив багато смертей, і що може чатувати на людину в екстремальних умовах
— Предмет, який дуже цінний і щемливий особисто для вас. Чи є у вашому робочому кабінеті така річ?
— Зараз у нас немає кабінетів, бо з метою безпеки ми працюємо дистанційно, але, коли я тільки прийшов на роботу на Суспільне, приніс із собою два легких бронежилети. У 2014 році близько року працював воєнкором на Донбасі, а до Суспільного майже 10 років працював у кримінальних новинах, тож бачив багато смертей, і що може чатувати на людину в екстремальних умовах. Тому жилети, які лишилися в мене з Донбасу, лежали в кабінеті на Суспільному про всяк випадок. Протягом чотирьох років вони вкривалися пилом, і я сподівався, що вони ніколи не знадобляться, та коли почалося повномасштабне вторгнення, то саме ці два «броніки» стали захистом для нашої команди. Їх одягали кореспонденти, які перебували в центрі подій, хто працював з укриттів і вів зйомки з районів під обстрілами. Не скажу, що ці бронежилети — найдорожча річ, але вони виявилися дуже цінними, бо давали нам, хай і не крутий, але хоч якийсь захист на початку вторгнення. Тепер — це редакційний артефакт.
Ще на столі мого кабінету було дуже багато всіляких м’яких іграшок. Я навіть не знаю, як вони з’являлися в редакції, але це був цілий пухнастий зоопарк: якась лама, орангутанг, миші, ведмедиця, альпака… У кожної іграшки було своє ім’я, нерідко отримане на честь когось із редакції. Була купа вигаданих жартів і історій, пов’язаних з цими іграшками. Ці іграшки мали звичку «розходитися» по ньюзруму, потім знов «збиратися» в мене на столі.
Ось такі, виходить, контрасти — бронежилети і плюшеві іграшки.
— З чого, майже через рік після початку роботи в новому режимі через повномасштабне вторгнення, починається ваш робочий день?
Я заздрю людям, які можуть вранці перед роботою вийти на пробіжку. В мене не виходить, бо ранок для журналіста — це дуже гаряча пора
— Як і у всіх — з телефона в руці ще до дзвінка будильника: або вже хтось телефонує, або сиплеться десяток повідомлень. Тому перші 15-20 хвилин, ще трохи заспаним, але вже починаєш керувати роботою команди, вникати в ранкові новини. Я заздрю людям, які можуть вранці перед роботою вийти на пробіжку. В мене не виходить, бо ранок для журналіста — це дуже гаряча пора. Треба скоординувати й спланувати роботу, з огляду на те, що сталося вночі і вранці. А друга гаряча пора настає після третьої дня — час, коли треба зібрати й оформити випуск дайджесту на телебаченні і об’ємні матеріали для діджитальних платформ. Тобто кожен мій ранок починається з чогось несподіваного і цікавого (сміється — ред.).
«Працювати зі Славою комфортно: є чіткий розподіл задач, турбується про безпеку й не посилає непідготовлених у "гарячі точки", уважний, як і вся команда, до проблем: техоснащення, лікарняних тощо. Відчувається, що йому не байдуже до команди й результату»
Маргарита Дежкіна, кореспондентка Суспільне Харків
— Чи вмієте у свій вихідний або у відпустці не думати про роботу?
— Здається, і раніше в мене з цим були проблеми, а зараз це взагалі неможливо. Новини відбуваються щохвилини, і в мене немає навіть бажання випадати з цього потоку. Дуже хочеться просто поспати, але багаторічна звичка бути в новинному потоці не дає можливості. Випадаєш на кілька днів — і вже дискомфорт. Для порівняння: коли ходиш регулярно в спортзал, а потім раптово припиняєш. Це удар по фізичному й емоційному стану. Так само і для мене з новинами: починаю погано почуватись, якщо випав з новин взагалі. Під час воєнного стану про це навіть не йдеться, бо ми всі працюємо в режимі 24/7 і повністю віддаємося наближенню перемоги. Навіть коли є вільний вечір повечеряти з друзями — все одно скрізь бачиш теми для сюжетів. У кожній випадково почутій бесіді, у кожній ситуації бачиш тему для новинного сюжету, репортажу або інтерв’ю. Мені тому і подобається моя робота: бо завжди, де б не був, — ти в потоці і на користь людям.
Безстрашно і бездумно кидатися під снаряди або в будинок, що палає, — означає швидко закінчити свою кар‘єру
— З перших хвилин війни ви ведете репортажі з найгарячіших місць Харкова та регіону. І в кадрі — завжди впевнені й спокійні, а насправді — буває страшно?
— Звісно, буває страшно. Взагалі страх — це одне з найважливіших відчуттів, які є у нас від природи. Він дозволяє триматися так довго і бути корисним. Безстрашно і бездумно кидатися під снаряди або в будинок, що палає, — означає швидко закінчити свою кар‘єру. Страх допомагає балансувати між тим, як досягнути результату, і як зберегти себе неушкодженим. Тому щодня, коли працюєш під обстрілами, у тебе десь на підкірці завжди присутній страх, і це правильно, і це нормально. Значно страшніше — втратити відчуття страху, бо тоді в якихось надекстремальних умовах накриває адреналін. Ти відчуваєш ейфорію — захисну реакцію організму, щоб побороти можливі параліч і ступор. І ось тоді втрачаєш відчуття межі, стаєш необачним. В результаті — колектив втратить бойову одиницю, бо репортера забрала швидка, а новини залишаються без репортажу. Тож сподіваюся, що мені і далі вдасться тримати під контролем свій корисний страх, щоб виконувати роботу і не наражатися на небезпеку.
«Для мене робота зі Славою — це про команду. Справжню команду, в якій є довіра і підтримка. Ми 5 років вибудовуємо нову систему й нове медіа в регіоні, і це важка й напружена робота, але попри все, я відчуваю опору в цій роботі завдяки Славі».
Олександра Новосел, лінійна продюсерка Суспільне Харків
Читайте також: Воєнні кореспондентки Суспільного отримали нагороди
— Що допомагає впоратися зі стресом, підтримує в роботі і в житті?
— Насправді — це якесь замкнуте коло, тому що, коли розумієш, що тобі вдалося зробити якісно роботу, то це і підтримує в тобі бажання робити свою справу далі. Чим якісніше, цікавіше, корисніше був твій матеріал, тим більше надихаєшся для майбутніх. Розслабитися, відійти від втоми мені допомагає музика — спокійна, медитативна. Вона наче змиває бурхливий потік інформації, який виливається на новинаря протягом дня. На хобі часу не вистачає, бо весь час — це новини, але я не відчуваю себе від цього неповноцінним. Навпаки — абсолютно цілісним, бо зайнятий своєю справою весь час.
На хобі часу не вистачає, бо весь час — це новини, але я не відчуваю себе від цього неповноцінним. Навпаки — абсолютно цілісним, бо зайнятий своєю справою весь час
— Кажуть, професія змінює людину. Що в Слави Мавричева зникло з початком роботи на Суспільному, а що з’явилось?
— Для мене особисто Суспільне — це як отримати відразу декілька вищих освіт. Тому що тут я вчився і продовжую вчитися бути менеджером: оптимізувати виробничі процеси так, щоб розвантажити людей, і водночас — мати більш ефективну редакцію, більше корисних для нашої аудиторії публікацій і матеріалів. На Суспільному я вчився думати значно ширше, ніж просто новинами. Суспільне — це не просто новини, це інформація, яка насамперед може принести користь. Так, на Суспільному я дуже змінився. Я перейшов на новий рівень. Коли репортер у полі — ти відповідальний лише за себе. Коли головний редактор — ти вже відповідальний за команду, і маєш вчитися завжди. Що зникло? Остаточно зник будь-який вільний час (сміється — ред.). Поки що мене це не засмучує.
— Як за останній час змінилися цілі?
— Головна ціль, як у всіх, — перемога. Викладатися на максимум, щоб допомогти нашому місту і країні встояти. Та і зараз за таких умов ми примудряємося робити щось нове і незвичне, працювати на нових платформах, відкривати для себе нові формати, з чимось експериментувати. Ціль на «після перемоги» — повернутися до нашого офісу і перетворити його на справжній хаб для жителів регіону. Я бачу Суспільне Харків як місце, де люди зможуть збиратися, проводити якісь круті лекції, дізнаватися нове. Де ділитимемося нашими розслідуваннями й показуватимемо наші документальні проєкти. Дуже сподіваюсь, що згодом ми знайдемо ресурс і можливість зайнятися документалістикою. Ось така мрія — створювати просвітницький контент на Суспільне Харків.
— Трьома словами: що для вас Суспільне?
— Вміщуся у два: робота мрії.
Суспільне Мовлення — найбільше незалежне медіа в Україні, до якого входять загальнонаціональні телеканали Перший та Суспільне Культура й радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, а також 24 місцеві телерадіокомпанії та супутниковий телеканал Суспільне Новини. Новини про Україну та регіони читайте на сайті suspilne.media та діджитал-платформах.
Матеріал підготували Євгенія Шаламова та Христина Купльовська, фото — з особистого архіву В’ячеслава Мавричева.