Радіоточка: спецпроєкт Суспільного
Цього тижня виповниться 95 років з дня першого радіоефіру в Україні. Мовлення почалося у Харкові 16 листопада 1924 року.
Суспільне започатковує серію публікацій у Facebook під хештегом #радіоточка.
Поділіться з нами:
📻 історією свого приймача (якщо це раритетний або особливий прилад, з нетривіальною біографією)
🎧 цікавою долею радіолюбителя
🎤 як ви були у радіоефірі
Розкажіть свою історію, а ми розкажемо її всім!
Ігор Ісіченко, архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ
Літо. Спекотний полудень. Початок 1960-х рр. Батьки на роботі, дідусь у майстерні, бабуся порається на кухні. Я щойно відніс їй нарваний на городі кріп і кілька помідорів та з почуттям виконаного обов’язку дослухаюся радіо.
Ясна річ, дротового.
Фото з архіву автора
І ось очікуване: радіовистава. Сам би я її, може, й не слухав, але є нагода побути з бабусею. Кличу її до кімнати. Вмощуємося поряд. Мене тішать соковита мова вистави й кумедні конфлікти між персонажами.
«Не лiзь, бо задушу, iродова душе! — крикнув Карпо та й кинувся, неначе звiр, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди».
Раптом поглядаю на бабусю — зазвичай дуже стриману в емоціях — і помічаю сльозину на очах.
— Бабусю, чого ти?
— Ну як, же — син батька…
Так радіо і бабуся вчили мене сприймати художній твір.
Тетяна Земерова, родом з Полтави
Однокласники обожнювали сеанси в навушниках і вибивання ключем нехитрих повідомлень. Мені й досі чується азбука Морзе у дощовому степу, тільки розшифрувати вже несила.
Сергій Лапко, харків’янин, родом з Вовчанського району
Відходить у минуле покоління, яке гордо називалося «радіолюбителі». Ці люди народилися ще у сільських хатах-мазанках, як мій батько, і могли спілкуватися з усім світом ще до Інтернету і соцмереж.
Батько автора. Фото з сімейного архіву
Вони викликали повагу, бо не кожен міг зробити з дроту і радіолампи приймач і слухати такого ж самоука-радіопірата та радіохулігана, який вривався у заборонені частоти, за тисячу кілометрів. Це було сміливо і неймовірно.
Моє дитинство пройшло в оточенні транзисторів, резисторів, конденсаторів, радіоламп і мікросхем, радіодовідників, тестерів, вимірювальних приборів і різних схем, які треба було вміти читати, як розвідники читають військові топографічні карти.
А як пахне каніфоль для паяння! Хто паяв сам радіодеталі, той знає цей запах, у того попечені оловом руки... Та головне, що приймач працює! Радіолюбителі знають, що вночі сигнал краще долає простір, краще працює трансивер. Тому радіолюбителі — нічні люди.
А які красиві антени у власників радіостанцій! Я завжди в селі і в місті звертаю увагу на антени. За ними можна дізнатися, де живе радіолюбитель. Ось це направлена антена, а це «морквинка». В батька була антена з двох квадратів. Перехрестя її було кілька метрів, білого кольору. Антена стояла за літньою кухнею, і хто їхав з поля, то здаля здавалося, що то білий хрест на будинку. Думали тут живуть баптисти. Ну, так, радіолюбитель — це свого роду секта))).
Батько дарував мені ще в дитинстві невеликі транзисторні приймачі. Але цю, велику стару радіолу я збережу на все життя. Там майже не залишилося радіостанцій, бо сучасні працюють на інших частотах. Але в неї дуже приємне звучання, і це — пам’ять. Пам’ять — це важливо.
Епоха радіолюбителів закінчилася, нікому не потрібні їхні радіодеталі, окрім перекупників дорогоцінних металів. Та я вдячний батькові і його поколінню за його захоплення, за вміння з набору деталей зробити приймач, навички працювати паяльником і творити незбагненні для інших речі.
Олена Рофе-Бекетова, Харків
